Як переселенці зі сходу пройшли фільтрацію в Шереметьєво та зберегли своє житло в окупації

Як врятувати житло на окупованій території: історії українців, які проходили російську фільтрацію

Українці, чиє житло залишилося на тимчасово окупованих територіях, шукають шляхи зберегти його від незаконної “націоналізації”. Єдиним способом зробити це видається поїздка на окуповану територію та отримання російського паспорта. Проте, шлях до власного дому не завжди простий, адже потрапити на окуповані землі можна лише після проходження прискіпливої фільтрації у московському аеропорту “Шереметьєво”. Навіть успішне проходження перевірок не гарантує повернення до рідних домівок. Журналісти “Свої” поспілкувалися з переселенцями зі сходу України, які мешкають на підконтрольній території, але намагалися захистити своє майно. Своїми історіями вони поділилися на умовах анонімності.

Мій дім у Шахтарську – відвідини раз на пів року

Наталя – переселенка з Шахтарська. До 2014 року вона мешкала там у власному будинку та працювала в освітній сфері. Після окупації міста виїхала до Краматорська, а згодом оселилася на Київщині. Попри це, вона ще багато років регулярно навідувалася до рідного міста, щоб перевірити стан будинку, ввімкнути чи вимкнути опалення, забрати особисті речі. Спочатку вона подорожувала через Краматорськ і Майорськ, пізніше – іншими маршрутами, використовуючи блокпости та гуманітарні коридори. У березні 2024 року Наталя спробувала дістатися Шахтарська через Мінськ і московське “Шереметьєво”. Під час фільтрації російські силовики ретельно перевіряли її мобільний телефон, контакти, давні листування, а також допитували про знайомих та її ставлення до України. Жінка й досі підтримує зв’язок із сусідами у своєму рідному місті.

Спроба пройти фільтрацію в “Шереметьєво”

Наприкінці 2023-го або на початку 2024-го року стало відомо, що відтепер Росія пропускає громадян лише через процедуру фільтрації і виключно через Москву, а саме – через аеропорт “Шереметьєво”. Наталя, яка не має російського паспорта і не планувала його отримувати, почала шукати інформацію про нові маршрути. Вона замовила авіаквитки з Мінська до Москви. Існував такий нюанс: якщо купуєш квиток з Білорусі до Москви на рейс “Аерофлоту” і тебе не пропускають, Росія зобов’язувалася повернути тебе до Мінська власним коштом. Натомість, рейси авіакомпанії Belavia, хоч і дешевші, вимагали самостійної оплати зворотного квитка у разі відмови. Перевізники доправили їх до Мінська через Польщу. Один перевізник віз до Польщі, а інший – з Польщі до Білорусі. Прибувши до Мінська ввечері, вони мали нічний рейс. Оскільки привезли їх заздалегідь, з певним запасом часу, першу ніч довелось провести в аеропорту Мінська, без сну.

Перевірка в аеропорту Мінська

Наталя завжди брала з собою продукти до Шахтарська. Особливих речей їй не потрібно було, адже вони залишалися вдома. В маленькій валізі вона везла консерви, оливкову олію, шоколад та подарунки для своїх знайомих.

Під час огляду в аеропорту Мінська, чоловік-охоронець почав витягувати з її ручної поклажі всі речі: оливкову олію, хоча вона була запакована, та інші предмети. На запитання “Що ви робите?”, він відповів: “Не можна”. На питання “Чому?”, він пояснив: “А раптом ви терористка? Ви ж з України. А це вибухові суміші”. Наталя жартівливо зауважила: “Та вам, мабуть, просто дуже захотілося оливкової олії”. Чоловік подивився на неї. Вона помітила, що вони акуратно складали конфісковані речі у великі металеві ємності, вистелені пакетами. Це наштовхнуло її на думку, що вилучене майно не зникне марно. “Мені ще їхати далеко, залиште мені хоч щось у дорогу”, – попросила вона. Здається, їй дозволили забрати кілька консервів, решту ж – подарунки та шоколадки – забрали. Після цього вони сіли на літак до Москви.

Фільтрація у “Шереметьєво”

Політ до Москви відбувся у березні 2024 року. Приземлившись у “Шереметьєво”, вони довго їхали автобусом до окремого ангара, де падав сніг. Там їх зустріло велике приміщення з дерев’яними столами та напівлежачими кріслами. Люди заповнювали декларації та анкети. Всюди були люди, столи, черги. Був туалет та невеличкий кіоск, де можна було придбати шоколад, каву, чай. Безкоштовно пропонувалася лише вода. Санітарний стан, особливо в туалеті, був жахливим. Потік людей, які проходили фільтрацію, був безперервним. У всіх брали відбитки пальців та фотографували анфас і профіль. Цікаво, що процедуру зняття відбитків проводили повторно, хоча Наталя проходила її всього кілька місяців тому. Потім відбирали телефони. Для проходження фільтрації необхідно було надати IMEI телефону, пароль від нього, а також паролі від соціальних мереж. Відмова надати паролі означала негайний зворотний виліт. Новий телефон також міг викликати підозру, якщо він використовувався нещодавно або з новою SIM-картою. Наталя нічого не видаляла зі свого телефону, спираючись на поради тих, хто вже проходив цю процедуру. Їм казали, що навіть після видалення, багато інформації можна відновити. Телефон забирали, відкривали та переглядали. Після цього людей почали викликати на допит групами по кілька осіб. Це тривало до другої години ночі. У приміщенні постійно горіло світло, навколо було багато людей.

Допит

Наталю завели до маленької кімнати. На вулиці падав сніг, а в кімнаті було дуже тепло, навіть спекотно. Вона була в зимовій куртці, зняти яку було нікуди. За столом сидів кремезний чоловік, коротко стрижений, у білій футболці. Коли Наталя спробувала поставити стілець ближче до столу, він одразу сказав: “Далі. Далі від мене”. Почалися запитання. Він переглядав її телефон, контакти. У ній були контакти знайомих, вчителів, людей з різних місць роботи. Вона ніколи не видаляла номери. Чоловік запитував про деякі контакти, деяких людей вона вже навіть не пам’ятала. Особливу увагу він приділяв контакту подруги, яка служила в ЗСУ, але на той момент вже була демобілізована і вийшла на пенсію. Наталя дружила з нею ще тоді, коли та працювала вчителькою. У телефоні подруга була записана просто за ім’ям. До цього контакту вони поверталися неодноразово. “Та ви що? Вона вчителька, зараз уже пенсіонерка”, – пояснювала Наталя. Також запитували про дітей, синів, чи служать вони. Допит тривав приблизно півтори години. Наталя вже була дуже втомлена: друга ніч без нормального сну, спека, вона вся спітніла. Ймовірно, почав підніматися тиск. Наприкінці допиту чоловік запитав: “А як ви ставитеся до гасла “Слава Україні”?”. Наталя відповіла: “Був у нас СРСР. На кожному розі було написано “Слава КПРС”. У вас у Росії – “Слава Росії”, у нас в Україні – “Слава Україні”. На це він заперечив: “Але ж ми не бігаємо кожною вулицею з криками “Слава Росії”!” “А ви свою Батьківщину не любите?” – запитала Наталя, вперше за весь час дивлячись йому в очі. До цього він майже не дивився їй в обличчя, лише щось записував. Він підняв голову, подивився на неї і сказав: “Ідіть, чекайте. Вас покличуть”. Вийшовши з кімнати, Наталя відчула, що їй стає зле. Це була не лише втома від допиту, а й безсонні ночі, виснаження. У неї піднявся тиск. Знову викликали медиків, поміряли тиск, дали таблетки. Стало трохи легше. Згодом її викликав прикордонник. Телефон, здається, вже повернули, але паспорт ще ні. Він завів її до іншої кімнати та почав оформлювати протокол. “У вас немає документів російською мовою, тому ми не можемо вас впустити в Росію”, – сказав він. “В якому сенсі немає? Мій перший чоловік був військовим. Він загинув в Афганістані у 1983 році, старший лейтенант. Я залишилася на його прізвищі. У мене є свідоцтво про шлюб, документи про смерть чоловіка – все ще радянське, російською мовою”, – відповіла Наталя. Прикордонник змінився в обличчі. “Несіть документи”. Вона принесла документи з валізи, які завжди мала при собі. Він переглянув їх і сказав: “Вийдіть, я вас покличу”. Чоловік представився старшим лейтенантом, начальником прикордонного загону. Наталя вийшла. Його довго не було. Вона бачила, як вони стояли групою, щось обговорювали. Потім він знову її викликав.

Виявилося, що ФСБ підняла її листування у Viber за 2022 рік. Вона переписувалася з колегою з Краматорська, яка тоді перебувала у Хмельницькому. Наталя описувала події, що відбувалися на початку вторгнення. У їхньому місті була своя охорона, ТРО, їм видали автомати. Поряд була військова частина, куди був приліт. Вони допомагали військовим: діставали цигарки, шоколадки. Люди збирали пляшки, робили запалювальні суміші. Все це вона описувала у листуванні. Ці дані підняли. “Від кого вони вас захищали?” – запитали її. “А ви коли-небудь були в боях? Я була у 2014 році. Коли йде бій, тебе можуть застрелити й навіть не запитати, хто ти”, – відповіла Наталя.

Відмова та депортація

Після цього начальник прикордонного загону знову завів її до кімнати та почав оформлювати папери. Він дав їй повідомлення з її прізвищем, ім’ям, по батькові. Там було кілька варіантів причин відмови у в’їзді. Навпроти “персона нон грата” стояла галочка. Начальник прикордонного загону вибачився перед Наталею. “Я зробив усе, що міг, але ФСБ категорично відмовилося вас впускати”, – сказав він. Наталя зрозуміла, що після того, як він побачив документи про загиблого в Афганістані чоловіка, він намагався переглянути рішення, але ФСБ відмовила. З п’ятьох осіб, яких не пропустили, паспорти їм не віддали. Телефони повернули, а паспорти передали старшій бортпровідниці. Ці п’ятеро пасажирів сіли в літак першими, після них почали саджати інших. Прилетівши до Мінська, Наталя вже майже третю добу не спала. У Мінську вони віддали паспорти й пішли до кімнати допиту – вже до білоруської служби, КДБ чи як воно в них називається. Там був невисокий чоловік і двоє міліціонерів. Їх посадили за столи, і він проводив співбесіду з кожним. Знову анкета, знову запитання: “Чому вас вислали?”. Все починалося спочатку. Втома була такою, що людина буквально втрачала свідомість. Потім їй вручили ще один папірець, де було зазначено, що на прохання Російської Федерації її мають вислати з Республіки Білорусь і вона повинна покинути країну протягом 48 годин. Після цього їх вивели до загального залу аеропорту. Наталя поставила валізу біля лавки, лягла і заснула. Прокинувшись, вона побачила, що шапка та окуляри десь валяються. Інтернет на українському телефоні не працював. Вона не знала, як вибратися з аеропорту, куди їхати, як потрапити до Польщі. До того ж, рідні нічого не знали, думали, що вона вже десь на шляху до Шахтарська. Вона побачила двох міліціонерів, які їх супроводжували – молодий чоловік і жінка років 35. Підійшовши до них, вона попросила допомоги: “Допоможіть мені, будь ласка. Мене висилають. Я не знаю, як дістатися до Польщі. Мені треба повідомити рідним, вони взагалі не знають, де я”. У неї виступили сльози. Жінка взяла її телефон, свій телефон і надала їй інтернет. “Я чергую до дев’ятої ранку. До дев’ятої користуйтеся, тільки далеко не відходьте”, – сказала вона. Першим ділом Наталя подзвонила чоловікові, потім дітям. Після цього почала шукати інформацію, як дістатися до Польщі – Мінськ – Варшава, скільки коштують квитки. Далі вона сіла на автобус до Польщі. Ще приблизно десять годин вони стояли на кордоні.

Чи можна спробувати заїхати повторно?

Після білоруського допиту їй повернули паспорт. Всім повернули паспорти. Намагатися потрапити ще раз через “Шереметьєво” Наталя не буде. Вона зрозуміла, що ця депортація означає “назавжди”. Оскаржити це рішення неможливо. Коли її знайома, вже після неї, проходила фільтрацію, вона запитала прикордонника: “А через пів року можна спробувати?”. Їй відповіли: “Не треба. Не витрачайте грошей”. А начальник прикордонного загону тоді сказав їй: “Живіть, поки не закінчиться війна. Потім, можливо”. У російському документі причина відмови не була вказана особливо. Просто стояла галочка навпроти “персона нон грата”, без пояснення причин.

Готувалася пів року, щоб потрапити в Донецьк

Ця історія має дещо позитивний фінал, адже людина змогла потрапити до окупованого Донецька. До повномасштабного вторгнення 75-річна пані Людмила жила у рідному місті, а у листопаді 2022 року виїхала. Про поїздку пані Людмили через “Шереметьєво” до Донецька розповів її син.

“Там дві квартири – одна моя, інша мамина. Я на своїй “поставив хрест”, а мама наважилася на цей відчайдушний крок. Поїхати в окупацію вона вирішила у березні. Але до поїздки ми готувалися. Підготовка у нас почалася десь за пів року. Я начитався різного про цю фільтрацію, і знайомі їздили, теж розповідали. Тож десь за пів року я почав чистити її телефон від різних фотографій – з українськими прапорами, певні відео. Видаляв тільки фото із символікою, державністю. Інші – з відпочинку, рідними, родинні, залишили. Із соцмереж теж нічого не видаляв. Але у мами там були і є виключно родинні фото, без різних гасел щодо війни і всього іншого. Листування теж видаляв. А ще за місяць заблокував її сам і видалив із друзів в одній із соцмереж. Також родичів і всіх, хто має чітку позицію, і заблокував їх. Залишились тільки нейтральні”. Мама має інвалідність другої групи по зору – дуже погано бачить. До “Шереметьєво” їхала з перевізниками – з Києва до Варшави, з Варшави до Мінська. З Мінська летіли до “Шереметьєво”. “Дуже сильно перевіряли білоруси, навіть сильніше, ніж у самому “Шереметьєво”. Мама каже, дуже прискіпливо допитували – куди їду, до кого, чому, де працюють діти в Україні, де син, де донька. Але вони просто провели співбесіду, жінка була, не надто доброзичливо налаштована. Допит був тривалий, загалом шість годин. Маму не дуже довго допитували, але перевіряли. Зрештою пропустили всіх”. Вже у “Шереметьєво” їх повезли в окрему будівлю. Потім – у фільтраційну зону. Зі слів мами, там було не погано – було де сісти, і мама, так як має інвалідність, довго не чекала, почала говорити, що не може довго сидіти. Заповнили там анкети, і вона пішла на співбесіду. Мама вирішила йти до чоловіка, це було з досвіду проходження перевірки у Білорусі, і не помилилася. У мами телефон забрали не одразу, бо у всіх, хто був молодший, одразу. Потім вже на розмові у неї ФСБ-шник забрав, дивився фотографії – у неї їх багато, десь 15 тисяч. Дуже прискіпливо розпитував, ким працюю я, ким брат, бо він у Москві, куди вона їде. Мама відповіла, що їде до сина й онуків. ФСБ-шник запитав, як вона ставиться до СВО. Мама сказала, що підтримує. Питали у неї, чому вона не приїздила за ці чотири роки. Мама розповіла, що лікувалася у Києві, і це правда – їй робили багато операцій. Тому не мала змоги приїхати раніше, а зараз між операціями їде у гості. Питали про доньку, бо вона у Штатах, і мама там була. Коли мама вже їхала і була у Мінську, я написав їй повідомлення, чи може вона запитати у прикордонників, чи я особисто зможу повернутись. Звісно, це питання було цілеспрямовано написане. Мама запитала, їй сказали, що Росія – країна, яка відкрита для всіх, але мене теж чекає перевірка і рішення про повернення прийматиме працівник ФСБ. Далі були питання про Путіна і Зеленського, мама сказала, що більше не могла бути серед фашистів, тому надумала повернутись додому, в Донецьк. Загалом, мама пройшла фільтрацію швидко – десь за 2-3 години. Але чи всі пройшли – не знає, бо проходила першою. Загалом маму пропустили. Вже в Донецьку мама переоформила квартиру за російськими законами, щоб її не віддали військовим, бо це практикується. І загалом там заселяють пусті квартири, якщо бачать, що там ніхто не живе. І все – вона повернулася назад. Але дорогою назад їх теж перевіряли. Це було у Смоленську. І перевіряли ретельніше, ніж дорогою до “Шереметьєво”. Були ті самі питання – чого їде, де діти, що роблять, чого їдете з Росії. Мама розповіла, що повертається до Києва, бо їй треба продовжувати лікування і на неї чекає операція. Після всіх питань їх пропустили далі. А у Мінську поряд з нею сіла жінка з донькою, яких повернули з фільтрації в Москві. І вони повертались до Києва. Доньку пропустили, а її ні. У неї на допиті спитали, як вона ставиться до СВО, то вона їх просто послала, сказала, що “бачила вона їхнє СВО і Путіна”, а потім ще обматюкала. І, звісно, її не пустили. Потім у Білорусії теж була перевірка, маму пропустили, до неї не було питань.

Поради від Business News:

Ці історії чітко показують, наскільки складними та непередбачуваними є процедури перетину російських кордонів та проходження фільтрації для українців, які прагнуть зберегти своє майно на окупованих територіях. Інформація про особистий досвід тих, хто пройшов цей шлях, є надзвичайно цінною для тих, хто розглядає подібні спроби. Варто пам’ятати про необхідність ретельної підготовки, а також бути готовим до будь-яких несподіванок. —
•

Квартиру чи будинок окупанти внесли до списку «безхазяйних». Що робити власнику і куди звертатися
•

Росія змінила термін реєстрації житла на окупованих територіях. Свої розбирались, навіщо це роблять
•

Чи можна продати житло в окупації без паспорта РФ і які є ще варіанти? Пояснення юристки Дивіться Свої на YouTube Svoi.YouTube

Зміни, яких потребує українське військо

Що іноземці думають про Україну

«Я ВТОМЛЕНИЙ І ЗЛИЙ» / про СЗЧ, мобілізацію, тил

Всерйоз розглядаю пропозицію служби в “Скелі”

Як працює МОЗОК? Розмова з нейробіологом

РОСІЯНИ ВЖЕ В МІСТІ. Правда від військових про бої за Костянтинівку

Чому Олена Ягупова ШУКАЄ ПОМСТИ

Про гріхи, сповіді та віру на війні

Як повертають тіла зниклих безвісти воїнів

Про стосунки, ревнощі, невдалі побачення Приєднуйся до Свої в Youtube Допомагаємо один одному пережити війну Популярні новини Що відбувається з житлом в окупації — нові реєстри та списки “безхазяйного” житла за серпень 2026 Коротко 31 серпня 15:58 Ольга Яцина ВПО можуть втратити право на житловий ваучер. Коли допомогу не дадуть через членів родини Коротко 01 вересня 16:16 Свої.City Понад 23 тисячі осель визнають «безхазяйними». Чому саме Маріуполь став показовим у схемі окупантів Коротко 11 вересня 15:53 Свої.City