Мій автограф буде тільки під міцною угодою, — Зеленський у своїй промові

Фото: скрін відео

Любі українці, любі українки!

Через лічені хвилини настане новий рік. І я віддав би геть усе, усе в цьому світі, щоб у цьому зверненні мати можливість промовити, що і спокій настане за лічені хвилини. На жаль, поки що я неспроможний це зробити, але із щирим сумлінням я, ми всі спроможні промовити, що Україна безсумнівно робить для спокою все. І продовжує це робити.

Я повернувся до Києва вчора, о шостій ранку. Наша команда провела в дорозі майже пів сотні годин. Угода про мир готова на дев’яносто відсотків. Залишається десята частина. І це істотно більше, ніж… ніж просто показники. Це десята частина, у якій насправді все міститься. Це про десять відсотків, які визначатимуть долю миру, долю України та Європи, те, як житимуть люди. Десять відсотків для збереження мільйонів життів. Десять відсотків тієї рішучості, яка необхідна, щоб мир запрацював на всі сто. Десять відсотків такої необхідної злагоди та мудрості – української, американської, європейської, всього світу. Десять відсотків до спокою.

Я бажаю, щоб усі ми з вами зараз були на одній частоті, ідентично розуміли реальність, були споряджені, і не тільки на полі бою – були споряджені істиною. Про те, хто і чого насправді прагне. Чого прагне Україна. Чого прагне Америка. Чого прагне Росія. Чого прагне Європа і весь світ.

Розпочнемо з найважливішого. Чого прагне Україна? Спокою? Так. Чи за будь-яку ціну? Зовсім ні. Ми прагнемо припинення війни, але не припинення існування України. Чи ми стомилися? Дуже. Чи означає це, що ми готові здатися? Глибоко помиляється той, хто так вважає. І він, вочевидь, за всі ці роки так і не збагнув, хто є українці. Народ, який тримається тисячу чотириста сім днів повномасштабної війни. Просто збагніть ці цифри. Це більше, ніж нацистська окупація багатьох наших міст у Другій світовій. Тисяча чотириста сім днів нескореної України. Яка фактично щоночі – в укритті, щодня – у боротьбі. Часто – без електрики. Часто – без сну. І багато днів на позиціях, дуже багато. Але завжди – без паніки, без сум’яття, без чвар, у єдності, щоб бути зі спокоєм. Чи хочемо ми, щоб війна завершилася? Звісно.

Чому цього досі не трапилося? Відповідь – по сусідству з нашою державою. Чи спроможна Росія завершити війну? Так. Чи бажає вона цього? Зовсім ні. Чи може світ змусити її до цього?

Так, і тільки так це матиме результат. Чому світ не робить цього в повній мірі? Давайте розберемо це. По черзі, чесно, так, як… так, як воно є. Наш народ знає це краще за всіх.

Росія не завершує свої війни самостійно. Не було в історії війни, яку б вони завершили за власним бажанням. Тільки тиск від інших, тільки примус від інших, який самі вони називають «жест доброї волі».

Так було в усі роки, коли Росія з кимось воювала, тобто в усі роки її існування.

Це можуть засвідчити всі, на кого в різний час Москва війною йшла. Польща, Туреччина, Фінляндія, Сирія, Грузія, Абхазія, Осетія, Чечня – і цей список можна, можна продовжувати нескінченно, тому що майже вся територія Росії зібрана з воєн. Ось із ким ми маємо справу. Ми – це Україна, це Європа, Америка, увесь світ.

«Выйдите из Донбасса, и все закончится». Так у перекладі з російської звучить омана. У перекладі на українську, на англійську, німецьку, французьку та, власне, будь-яку мову світу. Невже тоді їм досі хтось довіряє? На жаль. Тому що досі занадто часто правди уникають, називають це дипломатією, хоча це просто брехня у костюмах.

І тому на Україну – тиск, так. І тому ми боремося саме так. І доводимо, здавалося б, давно очевидні істини, що після окупації Криму, захоплення частини Донеччини та Луганщини, повномасштабного вторгнення 24 лютого, після Бучі, Маріуполя, Оленівки та всього, що робить Кремль увесь цей час, вірити їм на слово – це просто вирок. Вирок спільній міжнародній безпеці. І кожному лідеру, який просто зобов’язаний захищати свій народ.

Чи були ці наші докази почуті? Дуже сподіваємося. Чи погодилися з нами? Не повністю. Поки що. І саме тому ми поки що говоримо про дев’яносто, а не всі сто відсотків готовності мирної угоди.

Наміри повинні стати гарантіями безпеки. А отже – бути ратифіковані. Конгресом Сполучених Штатів, європейськими парламентами, усіма партнерами. Будапештський папірець Україну не задовольнить. Мінська ювелірно виписана пастка Україні не потрібна. Підписи під хиткими угодами лише підживлюють війну. Мій автограф буде під міцною угодою. І саме про це зараз кожна зустріч, кожен дзвінок, кожне рішення.

Щоб забезпечити всім міцний мир. Не на добу, тиждень чи два місяці – мир на роки.

І тільки тоді це – справді успіх. України, Америки, Європи, насправді кожного народу, який хоче жити, а не воювати.

Я говорив про це Президенту Трампу. Говорив під час першої зустрічі, коли все могло закінчитися штормом для всіх нас, і під час нещодавньої зустрічі, яка вселяє надію нам усім. На те, що спокій близько, він… він як ніколи досяжний. І ми здатні забезпечити це разом.

І скажу відверто: було зовсім нелегко досягти такої зміни градуса у відносинах України та Сполучених Штатів. Від першого Овального кабінету та всіх «гострих кутів» у ньому до розмови в Мар-а-Лаго, яка засвідчила факт: без України нічого не вийде. Україна відстояла своє право голосу, і всі бачать, що Україна себе шанує, а тому шанують нас, шанують Україну. І найбільш очевидний доказ цього – сім зустрічей, які були в мене цьогоріч із Президентом Америки. І в якій би точці світу ми не бачились: Вашингтон, Нью-Йорк, Гаага, Ватикан – Президент США завжди згадує про наш народ, говорить про те, як відважно українці б’ються. І для всього світу така згадка про українців стала обов’язковою. І це щастя – щастя таке чути, це гордість – бути Президентом такого народу.

І такої держави. Яка вистояла і досягає до будь-якого ворожого військового об’єкта та НПЗ, повертає війну в Росію, навчає військових НАТО, що таке сучасні дрони. Яка дає асиметричного ляпаса Росії та змушує Путіна брехати, що він тричі взяв Куп’янськ і збивав дрони біля своєї резиденції власними руками. Україна, яка має зрілу далекоглядність, має власну далекобійність, а тому має аргументи. Має мудрість, гідність і готова до компромісу, але не до сорому.

І я дякую кожному лідеру, хто Україну в цьому підтримує. Хто розуміє найголовніше: сьогодні є тільки два варіанти, і тільки два – або світ зупинить війну Росії, або Росія затягне світ у свою війну. І це шок – шок, що після стількох воєн, після чотирьох років такої війни, війни в Україні, у Європі, на жаль, доводиться це пояснювати багатьом. Ми пояснюємо, повторюємо. І навіть уже змінюються лідери, а питання ті самі.

Чи здатна Америка зупинити агресора дуже швидко й рішуче? Безперечно.
Чи хотілося б нам цього? Щиро. А коли це можливо? Завжди. А коли це потрібно вам? Та ще вчора нам це необхідно. І у 26-му році це можливо. Санкції є – ми вдячні. Санкції ранять Росію, але спрацює тільки мертва хватка. Російська нафта вже дешевша, але їхні танкери мають зупинитися повністю, аби зупинилася війна. Російські заводи вже гальмують, але повинні стояти, щоб окупант не рухався. І «томагавки» в українських руках довели б насправді тільки одне: спокій не має альтернативи. І спокій повинен бути. І підтримка. І міцна угода повинна бути. І тоді все спрацює.

Чи розуміє це Європа? Так. Чи розуміє це вся Європа? Зовсім ні. І я не хочу, щоб таке розуміння до всіх у Європі прийшло одного дня о четвертій ранку – так, як це було в Україні. Я не хочу, щоб таке розуміння всім європейцям принесла техніка з літерою «Z» на їхніх вулицях. І коли Путін говорить: «Да не собираемся мы на вас нападать», – це перший тривожний сигнал, куди саме поїдуть його танки і полетять його дрони.

І ми маємо повне право сьогодні говорити: Україна – це насправді єдиний щит, який зараз відділяє комфортне європейське життя від «руского міра». І в більшості лідерів не виникає питання, навіщо підтримувати Україну, тому що якщо, не дай Боже, Україна впаде, будуть наступні питання: навіщо підтримувати Польщу, і хто воюватиме за держави Балтії, і що робити без України в НАТО?

Україна потрібна Європі, а Європа – Україні. Ми відчуваємо це, як ніколи. І коли після зустрічей у Штатах зараз ми зідзвонюємось із партнерами, і європейці не сплять, і всі дуже переживають, і завжди на зв’язку, і ми радимось з Емманюелем, Президентом Франції, як діяти далі. І коли ми дорогою в Київ говоримо з канцлером Німеччини і Фрідріх каже: «ППО буде». І ми говоримо з Кіром Стармером, що треба зустрічатись одразу після Нового року, не треба робити жодних пауз, щоб була Коаліція охочих, щоб дотиснути всі документи, і не втратити Америку, і дотиснути Росію. І як абсолютно права Джорджа Мелоні, коли вона говорить: дивіться документи угоди повинні бути правильними, мир має бути таким, щоб українці його прийняли. Цей мир українці мають схвалити. Тому що якщо все буде несправедливо, і мир крихкий, і Москва знову нападе, вона говорить, я не хочу, щоб тоді розчаровані люди в Україні палили на площах портрети європейських та американських лідерів.

Ці слова, що мир має бути, має бути гідним, підтримують усі, хто робить дійсно дуже багато для України: Нідерланди і Швеція, Норвегія і Польща. І Прем’єр Данії, Метте, яка завжди говорить: ми робимо для України недостатньо, ми маємо робити більше для України, тому що це для захисту всієї Європи. І Іспанія, яка з нами, і Ватикан, і Фанар із їхньою дипломатією та молитвою. Чехія, Румунія, Греція, Президент Ердоган, усі країни Європейського Союзу. І сьогодні зранку телефонує мені Президент Фінляндії Алекс Стубб, і щодня ми з ним зідзвонюємось. І після наших важливих розмов він завжди наприкінці мені говорить: «Друже, не забувай тренуватись, тому що ти маєш бути сильним, українці мають бути сильними. Ми у вас віримо. Ми всі вас потребуємо».

І ось таке наше спілкування з лідерами Європи, це тепло й дух цього партнерства означають, що Україна вже – частина європейської родини і всі переговорні кластери між нами насправді давно відкриті. І єдність така дає надію. І така єдність України та Європи доведена. Ми здобули підтримку в сто мільярдів доларів. Це значно більше, ніж просто допомога на два роки. Це стійкість нашої армії, це спокій для наших людей, це гроші, зарплати, це пенсії. Так, це життя. І це справедливість, що врешті-решт за це платить Росія.

І така єдність, і така небайдужість до України насамперед виходить далеко за межі континенту. Вона помітна і відчутна нам у Японії, в Австралії, в Канаді. Я дуже дякую кожному у світі, хто на світлій стороні історії, на боці України і робить усе, щоб Україна змогла досягти свого, дотиснути, змогла додавити до миру.

Любий народе!

За мить – Новий рік. Мільйони з нас на нього чекають. І Новий рік у нас буде попри все, тому що ми такі люди, ми українці, ми щось придумаємо, ми приготуємо. І в нас буде гарно, буде смачно, буде келих шампанського. Можливо, у когось щось міцніше. І буде тост, дуже важливі слова. Тост. Один на всіх. Для мільйонів українців.

За воїнів наших, що зараз на «нулі». За кожного, хто віддав життя заради України. За всіх, хто щодня нас рятує й навчає. За всіх, хто завжди, і навіть у цю ніч, на чергуванні. Пожежники, лікарі, енергетики. За наших, які повернулися з полону і які цей Новий рік зустрінуть удома. За всіх, кого ми чекаємо. За всіх, хто нам допомагає. За те, щоб закінчилася ця війна. За те, щоб мир наступив. За те, щоб ворогу нічого не вдалось. І не вдасться, доки ось так ми боремось, доки ось так ми тримаємось. Допоки є українцями.

Росії доведеться закінчити війну, як тільки вони знайдуть для миру на одну причину більше, ніж воювати. Саме тому ми часто говоримо один одному те, що говорять наші хлопці на фронті: все, що нам треба, – це протриматися на один день довше, ніж вони.

І додаємо сьогодні: бути на один крок попереду, на одну годину швидше, на одне рішення сміливіше. І хай на одну десяту, але краще. І на десять відсотків, на ті десять відсотків, про які я говорив на початку, – на десять відсотків сильніше. І тоді ми виборемо мир стовідсотково. Я бажаю цього всім нам.

Любі українці!

2025 рік добігає кінця. Довкола нас – справжня зима. І те, чого ми не бачили дуже довго, – сніг на Новий рік. І всі діти, безумовно, – якщо чесно, і дорослі – чекали цього.

І це дає сильне відчуття: якщо ми чогось дуже-дуже хочемо, рано чи пізно це трапляється. Безумовно, найбільше зараз ми прагнемо миру. Але, на відміну від новорічного снігу, він не впаде нам із неба просто так, як диво. Але ми віримо в мир, і боремося за нього, і працюємо заради цього. І продовжимо це робити. Тому що дуже прагнемо у 2026-му, щоб тихо в небі й спокійно на землі, щоб тепло й світло в нас удома. І не 170, а всі 220 – так, як має бути. Щоб усі наші повернулись додому. З фронту, з полону, з окупації. Щоб були ми. Щоб була Україна.

З Новим роком, любий народе!
Слава Україні!