1600 днів у неволі: історія “азовця” Владислава Бакума та боротьба його матері за правду

У травні 2022 року, після виходу з “Азовсталі”, військовослужбовець Владислав Бакум опинився у російському полоні. Його шлях неволі проліг через Оленівку, Таганрог, а наразі він утримується на території Пермського краю. Вже 1600 днів “Балу”, як його називають побратими, перебуває за ґратами. Його мати, Тетяна, невтомно продовжує боротися за сина та його побратимів, переконана, що мовчання про долю полонених лише сприяє забуттю про них з боку світової спільноти.

Від космічних мрій до водних перегонів

Владислав Бакум народився у місті Ковель. Його мати, Тетяна, з теплотою згадує його дитинство, сповнене любові, ігор та прогулянок. Влад рано почав ходити та говорити, виявляючи жвавість і допитливість. Вже у першому класі він демонстрував свою щедрість, витрачаючи всі кишенькові гроші на сувеніри, які потім роздаровував рідним.

Тетяна

На батьківських зборах у першому класі вчителька відзначала його активність: Владислав часто пересувався класом, спілкуючись з однокласниками. Згодом він звик до шкільної рутини, але його енергійність залишалася його невід’ємною рисою.

У старому записнику, знайденому матір’ю, Владислав у молодшому шкільному віці ділився амбітними мріями: полетіти на Місяць та Меркурій, побудувати ракету і вирушити до Нью-Йорка. Записи свідчать про його неабияку фантазію та прагнення до пригод.

У четвертому класі життя Владислава пов’язалося зі спортом – він почав займатися веслуванням на байдарках і каное на річці Турія. Початкові тренування були складними, хлопець часто перевертався у воді, але завдяки наполегливості та силі волі він здолав труднощі та став успішним спортсменом. Він займався веслуванням до дев’ятого класу, брав участь у всеукраїнських змаганнях та здобував нагороди, що сприяло формуванню його міцної статури.

Здобуття омріяного шеврона “Азову” та перша втрата

Після дев’ятого класу Владислав вступив до Ковельського промислово-економічного фахового коледжу, де здобував спеціальність з ремонту автомобілів та двигунів. Паралельно він продовжував активно займатися спортом, зокрема бігом і драгонботом. З дитинства вихована дисципліна та здатність витримувати навантаження стали міцним фундаментом для його майбутнього.

Ще в юному віці Владислав долучився до “Національного корпусу”, де проходив навчання з тактичної медицини, фізичної та тактичної підготовки. Літні табори в лісі, спортивні заняття та робота з дітьми загартували його характер. Одночасно він опановував рукопашний бій у клубі “Рукопаш Гопак”.

Цей досвід визначив його подальший шлях. У 18 років Владислав ухвалив рішення підписати контракт з полком “Азов”. Незважаючи на спроби матері відмовити його, він був сповнений рішучості приєднатися саме до цього підрозділу. Після проходження медичної комісії він вирушив до Києва, і 12 грудня 2018 року розпочав “Курс молодого бійця”.

Владислав

“Це була надзвичайно важка боротьба за цей шеврон. Його здобували потом і кров’ю. Для Влада це було щось надзвичайно цінне. Багато хто здавався вже за тиждень, не витримуючи марш-кидка. Але Влад підбадьорював хлопців, кажучи: “Ну, давайте, хлопці, ще трохи”. Вони буквально тягнули один одного. Він розповідав: “Мамо, з 60 чоловік пройшло лише 20”. Отримання шеврона “Азову” було для нього величезним досягненням.

Після завершення підготовки у квітні 2019 року, “Балу” був направлений до району проведення ООС, де “Азов” виконував бойові завдання на Світлодарській дузі. Мати знала лише, що син перебуває на війні, але не мала точної інформації про його місцезнаходження.

“Він казав мені: “Мамо, до мене не можна дзвонити, я сам буду до вас телефонувати”. Я дуже хвилювалася. Він взагалі не інформував мене про своє місцезнаходження чи справи”, – згадує Тетяна.

Влад луде хотів потрапити в "Азов"

Одночасно зі службою Владислав навчався заочно в Луцькому національному технічному університеті. Згодом він проходив двомісячні курси підготовки екіпажів БТРів на Львівщині. Цей період дозволяв матері частіше бачити сина: батько забирав його на вихідні, а в неділю відвозив назад. Особливо запам’ятався матері один з таких візитів.

Влад з батьками

“Він тоді був такий зів’ялий, похмурий, зовсім не хотів говорити. Сказав: “Мамо, загинув мій командир”. Він дуже переживав, був злий і засмучений. Я добре пам’ятаю той день. Він казав: “Мам, ну, як же так? Я тут, а вони там”.

Старший лейтенант полку “Азов” Дмитро Пругло, позивний “Круглий”, загинув 7 червня 2019 року внаслідок артилерійського обстрілу російських військ на Світлодарській дузі, поблизу селища Новолуганське на Донеччині.

Маріуполь: місто мрій, яке мама так і не побачила

Владиславу надзвичайно сподобався Маріуполь. Він ділився з матір’ю захопленням містом, висловлюючи бажання залишитися там. Він описував його як дуже красиве та велике.

“Якось він їхав машиною біля “Азовсталі”. Возив хлопцям їжу в порт, де чергували азовці. Це було ще до повномасштабної війни. Я телефоную йому, а він каже: “Мамо, якраз їду біля “Азовсталі”. Тут збоку мене річка. Це такий завод, як наш Ковель. Він такий великий. Навіть поїзди з автобусами ходять по території заводу. Багато людей там працює”.

Владислав Бакум

Владислав надсилав матері фотографії з парку “Веселка”, розташованого неподалік від бази полку. Він запрошував родину відвідати Маріуполь замість традиційного відпочинку на морі в Одесі. Тетяна ж, через відстань та обставини, так і не змогла побачити місто, яким захоплювався її син. Вона шкодує, що так і не вдалося відвідати Маріуполь. Коли син приїжджав у відпустку, мати завжди готувала його улюблені страви, але він ніколи не брав їх із собою, запевняючи, що їх добре годують у підрозділі.

“З днем народження, мамо” – останнє повідомлення перед зникненням

У 2021 році термін контракту Владислава мав завершитися. Однак, щоб звільнитися разом із побратимом з Ковеля, який приєднався до “Азову” пізніше, він продовжив контракт. А потім настало 24 лютого 2022 року. Владислав не розповідав матері про події в Маріуполі, аби не завдавати їй зайвого хвилювання.

15 травня Тетяна з подругою Світланою перебували на сплаві річкою Прип’ять. Після прибуття на берег вони отримали повідомлення, що з хлопцями все гаразд. Сини Тетяни та Світлани, обидва з Ковеля, товаришували ще до служби в “Азові”. Андрія, сина Світлани, обміняли у жовтні 2024 року.

З початком повномасштабного вторгнення Тетяна і Світлана стали подругами та міцною підтримкою одна для одної

Пізніше Тетяна намагалася зв’язатися з сином, ставлячи багато запитань, але не отримала жодної відповіді. Згодом у новинах повідомили про початок виходу військових з “Азовсталі”. Владислав залишив завод 16 травня. З новин вона дізналася, що їх перевезли до Оленівської колонії.

В Оленівці “Балу” ще мав можливість спілкуватися з матір’ю. За словами Тетяни, син телефонував їй приблизно п’ять разів, зокрема вночі. Вона чула голоси інших хлопців поруч із ним. На запитання про справи, він заспокоював, що все буде добре і вони скоро побачаться. На той час військовим повідомляли, що їхній полон триватиме три-чотири місяці.

"Балу" на службі

19 липня, у день її народження, о шостій ранку Тетяна отримала повідомлення: “З днем народження, мамо”. Його написав побратим на прохання Влада. Найважчим моментом стало повідомлення про масове вбивство полонених: росіяни підірвали один із бараків в Оленівці, внаслідок чого загинуло близько пів сотні оборонців Маріуполя.

“Я тоді була на роботі. Зранку приходить колега, дивиться на мене і мовчить. Я питаю: “Що таке? Ти щось знаєш?”. А вона: “В Оленівці був теракт, загинуло дуже багато азовців”. Коли я прочитала, то довго не могла говорити. Потім передзвонила чоловікові, він теж був у шоці. Потім зателефонувала Світлані, вона теж була на роботі і нічого не бачила. Той день до самого вечора провели, читаючи новини. Через кілька днів ми поїхали до Києва, і нам прийшла смс-ка, що наші сини живі. І відтоді жодних звісток від сина я не отримувала”.

Після Оленівки “Балу” тривалий час утримували в Таганрозі. У 2024 році від побратимів, які повернулися з полону, Тетяна дізналася, що сина перевезли до Пермського краю. Вона продовжувала отримувати звістки від звільнених військових та цивільних. Після обміну 26 червня їй повідомили, що чоловіки, які були з Владиславом в одній камері, за два дні до їхнього звільнення його вже не бачили. За однією з версій, “Балу” перевели до іншої камери, за іншою – кудись вивезли. Матері повідомили, що сина допитали і планують “судити за тероризм”.

П’ятий рік боротьби за визволення сина

Тетяна Бакум регулярно відвідує Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими та бере активну участь у мітингах на підтримку полонених і зниклих безвісти. Вона не пропускає жодної акції у своєму рідному Ковелі, відвідувала також Луцьк, Рівне, Львів, Київ і навіть Польщу, де разом з родинами військовополонених Маріупольського гарнізону проводила мітинг під стінами російського посольства. Попри її зусилля, значних зрушень немає, а обміни фактично зупинилися.

Тетяна не пропускає жодних акцій на підтримку полонених

“Перша акція відбулася у квітні 2022 року, ще коли вони були на “Азовсталі”. Тоді ми вимагали деблокади Маріуполя. Раніше до нас долучалося багато хлопців і молоді, зараз людей приходить менше. Проте до нас приєдналися родини безвісти зниклих і полонених, чиї рідні не служили в “Азові”. Акції для мене – це нагадування нашому суспільству, нашому народу, що є такі хлопці, такі герої, як азовці.

Ми мусимо про них говорити, кричати, бо коли ми замовкнемо, про них забудуть.

А ще акції – це особлива підтримка. Це обійми, це коли знову піднімаються руки для того, щоб щось робити, сподіватися і знову чекати”.

Svoi.YouTube

РОСІЯНИ ВЖЕ В МІСТІ. Правда від військових про бої за Костянтинівку

Чому Олена Ягупова ШУКАЄ ПОМСТИ

Про гріхи, сповіді та віру на війні

Як повертають тіла зниклих безвісти воїнів

Про стосунки, ревнощі, невдалі побачення

Про 12 годин допиту, катування в полоні, тортури голодом

Про “Да Вінчі” та ситуацію на фронті

Герой мему “хватит пиз*еть” служить в 5 штурмовій

Як ветеранам отримати кошти на свій бізнес

Три роки в російському полоні

Приєднуйся до Свої в Youtube

Допомагаємо один одному пережити війну

Популярні новини

Порада від Business News:

Ця історія є потужним нагадуванням про те, що за кожною новиною про війну стоять реальні люди, їхні родини та незламна боротьба. Розуміння долі військовополонених, таких як Владислав Бакум, допомагає нам усвідомити глибину трагедії та важливість підтримки тих, хто чекає на повернення своїх близьких. Інформація про діяльність матері Тетяни та її боротьбу за сина надихає до активної громадянської позиції та демонстрації солідарності.

Оригінал статті: svoi.city