Споживання готової сталі в Тунісі у 2026 році, ймовірно, залишиться на рівні 720 тис. тонн. Цьому передує відсутність стимулів для нарощування попиту, зумовлена жорсткими бюджетними обмеженнями. На відміну від сусідніх Алжиру, Єгипту та Марокко, в Тунісі бракує масштабних державних програм житлового будівництва та розвитку інфраструктури. Також спостерігається дефіцит іноземних інвестицій, що стабілізує обсяги споживання сталі в діапазоні 670–730 тис. тонн протягом останніх кількох років.

Особливості ринку

Сектор сортового прокату домінує, охоплюючи 70–75% продажів готової сталі. Основними позиціями є будівельна арматура та катанка. Частка плоского прокату становить близько 20%, переважно це гарячекатаний рулон (HRC), який використовується для виготовлення металоконструкцій та сталевих труб для водопровідних систем.

Туніс має значний дефіцит у зовнішньоторговельному балансі сталі, при цьому імпорт покриває лише 40% внутрішнього попиту. Важливо зазначити, що значна частина імпортованої продукції — це напівфабрикати для місцевих прокатних підприємств.

Туреччина впевнено утримує лідерські позиції за поставками заготовки та будівельного сортового прокату, що зумовлено угодою про вільну торгівлю. Ця угода надає турецьким виробникам та трейдерам безмитний доступ на туніський ринок.

Італія, Франція та Іспанія є ключовими постачальниками плоского прокату, труб для нафтогазової галузі та готових металоконструкцій. У цих сегментах вони стикаються з конкуренцією з боку виробників з Китаю та Індії.

Експорт сталі з Тунісу має епізодичний характер. Невеликі партії арматури відправляються до Італії та Іспанії, коли ціни на цих ринках стають вигіднішими, а на місцевих заводах виникають надлишки. Також здійснюються невеликі поставки до сусідніх Лівії та Алжиру в рамках прикордонної торгівлі.

Попит на готову сталь

Житлове будівництво є основним споживачем сталі, генеруючи 55% усіх продажів. Приблизно половину цього обсягу становить індивідуальне будівництво, особливо в приміських та сільських районах, де часто застосовується найдешевша арматура без проектування.

Решта обсягів припадає на девелоперські компанії, які зводять торгові та офісні центри, а також багатоквартирні будинки середньої поверховості у великих містах, таких як Туніс, Сфакс, Сус та Бізерта. Ці проекти передбачають технічний нагляд, і забудовники використовують сертифіковану арматуру. Висотне будівництво обмежене через сейсмічні норми.

Державна житлова програма SNIT, керована однойменним агентством, демонструє мінімальний вплив на ринок через бюджетні обмеження. Щорічно в рамках цієї програми вводиться в експлуатацію лише 4–5 тис. одиниць житла.

Інфраструктурний сектор країни значно поступається масштабами аналогічним галузям в Єгипті, Алжирі чи Марокко. Найбільш значущими проектами останніх років є будівництво нового мосту в Бізерті та модернізація залізничних ліній №22 та №6.

Будівництво мосту в Бізерті, довжиною 2,1 км і висотою 60 м над водою, знаходиться на стадії 25% готовності. Вартість проекту становить €250 млн, фінансування здійснюється Європейським інвестиційним банком та Африканським банком розвитку. Підрядником виступає китайська державна корпорація SRBG. Під’їзні шляхи до мосту готові на 75%, це дві швидкісні ділянки автотраси загальною довжиною 7,2 км, роботи виконують туніські компанії. Завершення проекту заплановано на вересень 2027 року.

Модернізація залізниць обійдеться в €185 млн, кошти виділив Європейський банк реконструкції та розвитку. Лінія №22 є найбільш просунутою, триває будівництво другої колії на ділянці «Мокнін — Махдія» (22 км). На лінії №6 демонтують старі рейки та готують основи для нових ділянок, що дозволить вирівняти траєкторію та підвищити безпеку й швидкість руху поїздів.

Для зазначених інфраструктурних проектів місцеві виробники поставляють лише прості металоконструкції. Технологічні вимоги до високоякісних марок сталі зумовлюють імпорт більшої частини прокату.

Трубний сектор, значний споживач плоского прокату в Тунісі, має сукупну виробничу потужність 75–90 тис. тонн на рік. Його діяльність повністю залежить від імпорту рулонної сталі. Рівень завантаження потужностей визначається вартістю гарячекатаного рулону з Італії, Китаю та Індії, а також активністю у будівельній галузі.

Роль місцевих гравців

Єдиним інтегрованим виробником сталі є державне підприємство El Fouladh у Мензель-Бургібі. Воно працює за технологією дугових електропечей, використовуючи металобрухт. Річна потужність зі виробництва сталі та прокату складає по 200 тис. тонн. Основна продукція – арматура та катанка.

Крім того, на ринку представлені такі прокатні заводи:

• Intermetal (Радес), з річною потужністю 300 тис. тонн. Виробляє арматуру та катанку на обладнанні Danieli.
• SM Tunis Acier (індустріальний парк Бізерти), річною потужністю 200 тис. тонн. Випускає холоднокатаний (CRC) та оцинкований прокат (HDG). Це спільне підприємство італійських компаній Marcegaglia та Sideralba.
• SMC (Монастир), річною потужністю 150 тис. тонн. Спеціалізується на арматурі та катанці.

Власне сталеплавильне виробництво покриває лише 15–20% потреб прокатних станів. Значна частина напівфабрикатів імпортується. Недозавантаження прокатних потужностей свідчить про стагнацію у будівельному секторі.

Інвестиційна стратегія туніських виробників на 2021–2025 роки була цілеспрямованою:

• SM Tunis Acier інвестував у підвищення ефективності ліній з виробництва CRC та HDG. Очікувана сума інвестицій за 2022–2025 роки – €20–50 млн.
• Intermetal проводив поетапне оновлення прокатних станів. Інвестиції в ці проекти за 2021–2025 роки сягнули €10–25 млн.
• El Fouladh підтримував свою виробничу потужність шляхом ремонту дугових електропечей.

Роль держави

Уряд вимушений підтримувати операційну діяльність El Fouladh через його соціальну значущість. Підприємство є хронічно збитковим через застаріле обладнання. Держава періодично виділяє кошти на погашення боргів, закупівлю мінімального обсягу металобрухту та виплату заробітної плати.

Приватним прокатним підприємствам надаються відносно гнучкі митні режими для імпорту заготовки, враховуючи її критичний дефіцит на внутрішньому ринку.

Захист внутрішнього ринку від імпорту та преференції при державних закупівлях забезпечують місцевим компаніям гарантії збуту. Це реалізується через такі механізми:

• Тарифний бар’єр: Базова ставка мит на імпорт готового прокату з країн, що не мають угод про вільну торгівлю (FTA) з Тунісом, становить 15–20%. Основний імпорт сталі надходить з Туреччини та ЄС, де діє нульове мито. Небажане зростання поставок з цих регіонів блокується нетарифними методами.
• Ліцензування імпорту сталі: Періодично запроваджується Міністерством торгівлі та розвитку експорту за погодженням з Міністерством промисловості, особливо у разі зниження внутрішнього попиту. Наразі цей режим діє для імпорту готового прокату.

Державний декрет № 2014-1039 від 13 березня 2014 року визначає принципи національних преференцій при державних закупівлях. Згідно з ним та попереднім декретом № 99-825, державні замовники можуть застосовувати цінову надбавку до пропозицій іноземних учасників або надавати знижку до 10% на продукцію національного виробництва при оцінці тендерних заявок.

У великих інфраструктурних проектах до тендерної документації обов’язково включаються вимоги щодо залучення місцевих субпідрядників та використання матеріалів національного виробництва, якщо такі доступні.

Реальний вплив цих преференцій на металургійний сектор залишається мінімальним. Основні замовники інфраструктурних проектів, державні компанії STEG (енергетика) та SONEDE (вода), постійно стикаються з дефіцитом бюджетних коштів і борговими зобов’язаннями. Місцеві сталевиробники неохоче беруть участь у державних тендерах через ризик затримок платежів, надаючи перевагу роботі з приватним сектором та роздрібними клієнтами, де грошовий обіг є швидшим.

Прогноз споживання сталі

Теоретично, Туніс міг би подвоїти споживання сталі за рахунок залучення іноземних інвестицій. Прикладом є проект глибоководного порту Енфіда, запланованого як найбільший хаб у Середземномор’ї з причальною лінією 5 км та глибиною біля причалу 17–20 м, що дозволив би приймати гігантські контейнеровози.

Проект був офіційно представлений ще у 2008 році, але досі не розпочався. Спроби його реанімації у 2015–2019 роках не мали успіху, оскільки інвесторів відлякала політична нестабільність. У 2023 році інвестори відмовилися від участі у тендері, посилаючись на “неприйнятні фінансові умови та непрозоре законодавство Тунісу”.

З подібних причин сумніви викликає реалізація урядового плану зі створення нових вітрових електростанцій (ВЕС) сумарною потужністю 1,7 ГВт до 2030 року. У Тунісі шлях від “підписання меморандуму під телекамери” до “заливання першого кубометра бетону під турбіну” перекривається бюрократією, фінансовими проблемами державної компанії STEG та нескінченними узгодженнями тарифів. Вітроенергетика поки що залишається у сфері вічних обіцянок, а нові проекти перебувають на етапі пошуку інвесторів та оцінки ризиків.

Основними драйверами попиту на сталь залишаються нелегальне індивідуальне житлове будівництво, міст у Бізерті, залізничні лінії №6 та №22, а також планова заміна водопровідної інфраструктури. За оцінками Африканського банку розвитку, будівельна галузь Тунісу у 2026 році сповільнить своє зростання до 0,6% (у реальному вираженні) після 3,7% у 2025 році. Це означає збереження обсягів продажу сталі на рівні минулого року – 720 тис. тонн.